Узагальнення судової практики вирішення Жмеринським міськрайонним судом у 2015 році майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

                                                             Узагальнення

судової практики вирішення Жмеринським міськрайонним 

судом у 2015 році майнових спорів між подружжям колишнім  подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

        На виконання завдання Апеляційного суду Вінницької області проведено узагальнення судової практики розгляду у 2015 роках майнових спорів між подружжям колишнім подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому  іншому шлюбі, у тому числі стосовна майна, набутого одним чи кожним із них унаслідок приватизації та майна, що передане ними або одним із них для здійснення підприємницької діяльності.

Законодавчим врегулюванням справ вказаної категорії є Конституція України, Сімейний кодекс України, Цивільний Кодекс України, правові позиції викладені  у висновках Верховного Суду України, згідно з вимогами статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України.

Протягом 2014 року Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області було розглянуто 7 справ зазначеної категорії, а 2015 році - 4 справи.

До апеляційного суду Вінницької області у 2014 році оскаржувалося 2 рішення, а в 2015 році була лише надана 1 апеляційна скарга на рішення з зазначеної категорії .

Отже, в березні 2013 року позивачка Т. звернулась до суду з позовом і зазначила, що 26 травня 2006 р. вона зареєструвала шлюб з відповідачем Т. Від шлюбу мають одну неповнолітню дитину, яка проживає з нею. За час перебування в шлюбі сторонами за спільні кошти було придбано однокімнатну квартиру в м. Жмеринка. Позивач просила поділити вищезазначену квартиру, яка є спільною сумісною власністю подружжя, стягнувши з відповідача на її користь 1/2 частину вартості квартири - 47000 грн. В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги змінили. Просили присудити їй квартиру в цілому, і стягнути з неї на користь відповідача половину вартості квартири. Пояснила, що в даний час не має такої суми, щоб покласти на депозитний рахунок. В кінці судового розгляду підтримали первісні позовні вимоги, просили їх задовольнити. Відповідач та його представник позов визнали частково, в частині  поділу квартири по 1/2 частини кожному. На даний час сплатити позивачу вартість 1/2 частини спільної квартири відповідач можливості не має. Погоджується на такий розподіл, щоб квартиру присудили позивачці, а йому остання компенсувала половину її вартості, але не частинами. В кінці судового розгляду просили визначити частки подружжя у спільній квартирі по 1/2 частині. Суд керувався чинним  законодавством та п.25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" вирішуючи питання  про поділ майна,  що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,  зокрема  неподільної  речі, суди мають застосовувати  положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст.365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст.11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний  рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, суд своїм рішенням 15.01.2014 року позов задовольнив частково та визнано за позивачкою Т. та за відповідачем Т. право спільної часткової власності - по 1/2 частині кожному - на однокімнатну квартиру. В решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з відповідачки Т. недосплачений судовий збір в сумі 640 грн. Не погоджуючись з зазначеним рішенням позивачкою була надана апеляційна скарга, в якій ставилося питання про скасування рішення суду та постановлення нового рішення, яким позов задовольнити, оскільки судом допущено порушення норми матеріального права. Ухвалою апеляційного суду апеляційну скаргу позивачки задоволено частково. Рішення Жмеринського суду від 15.01.2014 року скасоване та ухвалене нове, яким відмовлено в задоволені позову Т. до Т. про поділ майна подружжя. Підставою для скасування зазначеного рішення стало те, що суд при його ухваленні вийшов за межі позовних вимог. Так, із змісту поданої до суду позовної заяви вбачається, що позивач просила поділити спірну квартиру, яка є спільною сумісною власністю подружжя стягнувши на її користь ½ частину вартості квартири – 47000 грн. В судовому засіданні позивач та її представник позовні  вимоги  змінили. Просили присудити її квартиру в цілому і стягнути з неї на користь відповідача половину вартості квартири. Пояснила, що в даний час немає такої суми, щоб покласти на депозитний рахунок. В кінці судового розгляду підтримали первісні позовні вимоги та просили їх задовольнити. В матеріалах справи відсутні інші дані  про зміну чи доповнення заявлених позивачем вимог. За наведених обставин, ухвалюючи рішення про задоволення позову частково та визнання за сторонами право спільної часткової власності по ½ частині кожному на спірну квартиру, в порушенні вимог ч.1 ст.11 ЦПК України, суд вийшов за межі заявлених в суді вимог. Таких вимог в позові  не було заявлено. Крім того, оскільки кожна сторона не внесла на депозитний рахунок суду відповідну грошову суму як компенсацію за ½ частину вартості спільної квартири, в задоволені позову апеляційною інстанцією відмовлено. Оскільки жодна з сторін не внесла на  депозитний  рахунок  суду відповідну грошову суму як компенсацію за 1/2 частину вартості спільної квартири, а в натурі поділити однокімнатну квартиру не представляється можливим, то суд визнає ідеальні частки подружжя в спільній квартирі без її реального поділу і залишає квартиру у їх спільній частковій власності. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Отже, судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права, що стало підставою скасування судового рішення зазначеної категорії справ.

Слід звернути увагу на розгляд справ про поділ майна між подружжям (колишнім подружжям), зокрема у випадках коли один із них фізична особа-підприємець та відмінності такого поділу; та про поділ майна між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; про визначення частки дружини, чоловіка у спільній сумісній власності; про виділ своєї частки з майна, що належить подружжю (колишньому подружжю) на праві  спільної сумісної власності в натурі; про визначення  порядку користування спільним майном.

Так, в провадженні Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області перебувала цивільна справа за позовом Н до О, Ю, С, Я. третя особа на стороні позивача без самостійних вимог щодо предмета спору Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог щодо предмета спору О, О. про поділ спільного майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою; та за зустрічним позовом В в інтересах О до Н про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю.  Під час судового розгляду справи за клопотанням позивача за первісним позовом його позовні вимоги збільшувались та зменшувались. Позивач за первісним позовом Н позовні вимоги мотивувала тим, що 10.10.1993 р. по 26.09.1997 р. вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з В у них народився син – С. Їхня сім’я проживала у м.Жмеринці. 26.09.1997 р. шлюб між ними було розірвано, але не зважаючи на розірвання шлюбу, вони продовжували проживати однією сім’єю у тому самому будинку, вели спільне господарство, разом виховували сина, мали спільні кошти і побут. У 2002 році на ім’я В. було придбане нежитлове приміщення у м.Жмеринці про що було видане свідоцтво про право власності на ім’я В на вказане нежитлове приміщення видане свідоцтво про право власності взамін свідоцтва про право власності на ім’я В придбана двокімнатна квартира. У цій квартирі позивач з В та сином С проживали однією сім’ю. На даний час позивач в цій квартирі зареєстрована та продовжує проживати з сином. 14.02.2007 р. позивач та В вдруге зареєстрували шлюб, який було розірвано 07.10.2011 р. Таким чином, з 26.09.1997 р. по 14.02.2007 р.  вони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Про факт спільного проживання з В у зазначений проміжок часу, свідчить наявність спільної дитини, їхнє спільне місце проживання та реєстрація за місцем проживання, повторна реєстрація шлюбу між ними, а також наявність у неї інформації та документів щодо права власності В. на нерухоме майно.  Тобто, за період з 26.09.1997 по 14.02.2007 між ними існували усталені відносини, що притаманні подружжю: вони вели спільне господарство, були пов’язані взаємним побутом, мали взаємні права та обов’язки. За цей час ними було набуте зазначене вище майно, право власності на яке зареєстроване за В. До їхнього спільного майна, яке придбане під час спільного проживання без реєстрації шлюбу відноситься вищевказане майно. Договір щодо розпорядження вказаним майном вони не укладали. Крім того, у період проживання у зареєстрованому шлюбі Н із покійним В згідно договору про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу від 28.08.2008 р. було придбано автомобіль. 18.02.2014 р. В. загинув. Після його смерті відкрилась спадщина на належне йому нерухоме майно. Позов Н заявляє до відомих їй спадкоємців після смерті В (батька спадкодавця, дітей, та другої дружини, з якою він мешкав без реєстрації шлюбу). Позивач за зустрічним позовом О просив суд визнати двохкімнатну квартиру; нежитлове приміщення, земельну ділянку для гаражного будівництва, площею особистою власністю В.

Позивач за зустрічним позовом О. та його представник В заперечуючи проти первісного позову, позовні вимоги мотивували тим, що В. та Н проживали в зареєстрованому шлюбі з 10.10.1993 р. по 26.09.1997 р. та з 14.02.2007 р. по 07.10.2011 р. Не перебуваючи у шлюбі з 1997 р., В, 20.06.2001 придбав за власні кошти з метою підприємницької діяльності 23/100 частини вищезазначеного нежитлового приміщення 22.06.2001 В був зареєстрований як фізична особа-підприємець. В 2006 році вказане нежитлове приміщення реконструйовано та зареєстроване у КП «ВООБТІ». Свідоцтво про право власності на вищевказане нежитлове приміщення видавалось на В як на фізичну особу, оскільки чинне законодавство не виділяє такого суб’єкта права власності як фізична особа-підприємець. Вважають, що вищевказане нежитлове приміщення є майном фізичної особи-підприємця В, яке ним придбане за власні кошти та використовувалось для його підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, а тому підлягає визнанню його особистою приватною власністю у розумінні ст.57 СК України, і не підлягає поділу. Крім того, двох кімнатну квартиру В придбав за власні кошти 30.07.2004 р, коли він не перебував у шлюбі. А саме, позивач за зустрічним позовом О., подарував належний йому на праві власності житловий будинок в м. Жмеринка своєму синові О. Після цього В. та Н. стали в  ньому проживати. В 2004 р. В. вирішив придбати для себе квартиру, для цього 30.07.2004 р. оформив в АКБ «Правекс-Банк» кредитний договір на суму 7000 доларів США, в забезпечення якого 19.08.2004 передав в іпотеку придбану 30.07.2004 вищевказану квартиру. 15.05.2005 В продав житловий будинок в м. Жмеринка, і за рахунок отриманих від продажу коштів було погашено заборгованість по кредиту, отриманого на придбання квартири.  Вважають, що спірна квартира придбана за власні кошти у період, коли В. не перебував у шлюбі, а тому підлягає визнанню його особистою приватною власністю. Крім того, земельна ділянка, площею, з цільовим призначенням – для гаражного будівництва, яка зареєстрована за В. на підставі державного акта на праві власності, виданого 29.11.2006, в процесі приватизації земельної ділянки, підлягає визнанню його особистою приватноювласністю згідно із п. 18-2 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 №7 із змінами та доповненнями, відповідно до положень статей 81,116 ЗК України окрема земельна ділянка, що одержана громадянином в період шлюбу у приватну власність шляхом приватизації відноситься  до його особисто приватної власності, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям в шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду відповідного органу місцевого самоврядування. Вважають, оскільки О, як батько спадкодавця і спадкоємець володіє правоздатністю для захисту інтересів свого сина В, тому має право на звернення з таким позовом до суду.      

23.12.2014 року суд вирішив первісний позов Н про поділ спільного майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою задовольнити частково. Встановити факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, побуту та бюджету Н з В з 26.09.1997 р. по 14.02.2007 р.. Визнав, що нежитлове приміщення, двокімнатна квартира, автомобіль, що зареєстровані на праві власності  за В, належать на праві спільної сумісної власності Н та В., який помер 18.02.2014. Визнав за Н право власності на 1/2 (ідеальну) частку зазначеного майна. В задоволенні первісного позову щодо Я. відмовив. В задоволенні зустрічного позову В в інтересах О. до Н. про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю - відмовив. Судові витрати за первісним позовом в розмірі 10320,93 грн. стягнув з відповідачів: О, Ю., С. по 3440,31 грн. з кожного, на користь позивача Н.

Не погоджуючись з таким рішенням О. подав апеляційну скаргу, в якій посилається на невідповідність рішення суду обставинам справи, невірне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив ухвалене по справі рішення скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову Н. відмовити, а його зустрічний позов задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не звернув уваги на те, що нежитлове приміщення було придбано В. 12 20.06.2001 року, до набрання чинності новим Цивільним Кодексом України (01.01.2004 року) та відповідно Сімейним Кодексом України, та помилково застосував положення ст.74 СК України, тоді як слід було застосовувати норми КпШС та норми закону України «Про власність», встановлення фактів проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу Кодексом про шлюб та сім'ю не було передбачено, про що є відповідна правова позиція Верховного Суду України, а доказів створення спільної часткової власності Н. та В. надано не було. Суд не дав оцінки тому, що В. займався підприємницькою діяльністю та використовував це нежитлове приміщення саме з цією метою, а позивач по первісному позову перебувала з ним в трудових відносинах. Щодо двухкімнатної квартири, то суд не дав оцінку показам відповідачів стосовно того, що для купівлі квартири він продав раніше подарований йому батьком житловий будинок, а оскільки продаж будинку затягнувся, то він змушений був взяти кредит в АКБ «Правекс-Банк» та передав придбану квартиру в іпотеку і лише після продажу подарованого будинку погасив взятий в банку кредит, а тому і квартира також була придбана ним за особисті кошти. Ділячи автомобіль, суд не врахував того, що автомобіль хоча й було придбано в період перебування Н та В в зареєстрованому шлюбі, однак за кредитні кошти, а тому при поділі повинні враховуватися не лише права, а й зобов'язання подружжя: за період перебування в шлюбі було виплачено лише невелику частку його вартості, а далі після розірвання шлюбу, 07.10.2011 року виплачувати кредит за придбане авто продовжив В самостійно. Не зрозуміло з чого виходив суд, стягуючи понесені позивачкою витрати на правову допомогу в розмірі 11449 грн. 20 коп., оскільки в матеріалах справи відсутні відсутність документального підтвердження таких витрат. І саме основне: В після першого розірвання шлюбу не проживав з Н однією сім'єю, не вів з нею спільне господарство та не мав спільного бюджету, докази цього в справі відсутні.

 09.02.15 року ухвалою Апеляційного суду Вінницької області апеляційна скарга О. задоволено частково, рішення Жмеринського  міськрайонного суду в частині задоволення позову Н та в частині розподілу судових витрат скасувати та в цій частині ухвалено нове, з підстав того, що висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають нормам закону та ухвалені без всебічного та об’єктивного встановлення фактичних по справі, з помилковим застосуванням норм  матеріального права. Оскільки на дані спірні правовідносини щодо житлового приміщення залу ігрових телевізійних приладів, яке придбано 26.06.2001 року частково поширюються норми Цивільного кодексу України в редакції 1960 року та норми закону України «Про власність». На двохкімнатну квартиру, що була придбана 30.07.2004 року на ці правовідносини поширюються норми Цивільного кодексу в редакції 2004 року та норми Сімейного Кодексу. На автомобіль по даних правовідносинах застосовуються норми Сімейного кодексу України та Цивільного кодексу України в редакції 2004 року, що стосуються спільної сумісної власності подружжя.

При проведенні узагальнення зазначеної категорії справ було встановлено, що більшість винесених рішень у цих справах були винесенні на підставі ст.174 ЦПК України та відповідно до ч.3 п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 року, а саме у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з’ясування і дослідження інших обставин справи.

Аналізуючи винесені та оскаржені рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області та ухвали Апеляційного суду Вінницької області по результату їх розгляду, можливо зробити висновок, що суд першої інстанції допускав порушення норм матеріального та процесуального права, а саме в одному  випадку виходив за межі заявлених позовних  вимог, а в іншому зробив висновки, які не в повній мірі відповідають нормам закону та ухвалені без всебічного та об’єктивного встановлення фактичних по справі, з помилковим застосуванням норм матеріального права.

Таким чином, суддям суду необхідно постійно працювати над поліпшенням роботи по розгляду справ даної категорій, а для цього проводити ретельне вивчення матеріалів справ, законодавчих актів, що регулюють правовідносини відповідних спорів та дотримуватися процесуальних норм закону, а також постійно вивчати матеріали судової практики вищих судів, правові позиції викладені у висновках Верховного Суду України, згідно з вимогами статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України.

Вказане узагальнення направити  Апеляційному суду Вінницької області для відома.

Суддя Жмеринського

міськрайонного суду                                                              П.П. Порощук