Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області

29 квітня 2013, 14:00

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

практики застосування звільнення від кримінальної відповідальності та кримінального покарання у 2011 - 2012 роках

На виконання листа №1-1153/ від 11.02.2013 року Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області проведено узагальнення практики застосування звільнення від кримінальної відповідальності та кримінального покарання у 2011 - 2012 роках.

Вступ.

1. Загальні засади звільнення від кримінальної відповідальності.

2. Аналіз статистичних даних по розглянутим судами справам у випадках звільнення від кримінальної відповідальності.

3. Види звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з:

3.1. дійовим каяттям (ст. 45 КК України);

3.2. примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК України);

3.3. передачею особи на поруки (ст. 47 КК України);

3.4. зміною обстановки (ст. 48 КК України);

3.5. закінчення строків давності (ст. 49 КК України) та проблеми їх застосування.

4. Особливості звільнення від кримінального покарання та підстави його застосування.

5. Аналіз статистичних даних по розглянутим судом справам у випадках звільнення від кримінального покарання.

6. Види звільнення від покарання:

6.1. з випробуванням (ст.ст. 75-79 КК України);

6.2. у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК України);

6.3. умовно-дострокове звільнення (ст. 81 КК України);

6.4. заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК України);

6.5. вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК України);

6.6. за хворобою (ст. 84 КК України);

6.7. на підставі закону України про амністію (ст.ст. 85,86 КК України) та проблеми їх застосування.

Висновки.

Вступ

Прийняття Верховною Радою України 05 квітня 2001 року нового Кримінального кодексу України і набуття ним чинності з 01 вересня 2001 року стало визначною подією у правовому житті нашої держави. Ця подія знаменувала початок нового етапу розвитку вітчизняного кримінального законодавства – етапу дії першого кримінального закону незалежної України.

З урахуванням нових об'єктивних реалій, пов’язаних з розбудовою в Україні демократичної політичної системи і реформуванням власного кримінального законодавства, відповідно змінюється і зміст кримінально-правової політики. У кримінальній політиці нашої держави позначилася тенденція розширення сфери застосування покарання без позбавлення волі. Кримінальний кодекс України 2001 року поряд з новими видами покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, передбачає можливість застосування до окремих осіб кримінально-правового впливу, не пов’язаного з відбуванням призначеного покарання, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробуванням, яке ввібрало найкращі якості умовного засудження й відстрочки виконання вироку, які передбачалися КК 1960 р.

Одним із напрямків кримінальної політики, в якому знаходять своє відображення принципи гуманізму та економії заходів кримінальної репресії, є звільнення осіб від кримінальної відповідальності і покарання внаслідок акта про амністію та звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення та узагальнення правозастосовної практики та досвіду, досягнень правознавчої науки розкрити суть та зміст такого інституту кримінального права як звільнення від кримінальної відповідальності в сучасних умовах нашої держави.

1. Загальні засади звільнення від кримінальної відповідальності

Поняття звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати з відстороненням від відповідальності у зв'язку з відсутністю в діях особи складу злочину чи за наявності обставин, які виключають злочинність діяння. Законом передбачається можливість або обов'язок звільнення від кримінальної відповідальності особи, в діях якої міститься певний склад злочину. Відсутність складу злочину в діях особи виключає можливість звільнення, бо не можна звільняти від кримінальної відповідальності того, хто злочину не вчинив.

Звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати зі звільненням від покарання, зокрема у зв'язку зі змінами в законодавстві, що виключають кримінальну відповідальність за певні види злочину. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що діяння було злочинним на момент вчинення та залишається таким під час вирішення питання про звільнення. Тож закон передбачає обов'язковий порядок роз'яснення обвинуваченому на досудовому слідстві сутності обвинувачення, підстави його звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття справи на цій підставі. У разі такого заперечення справа направляється з обвинувальним висновком до суду, який і вирішує питання щодо винності особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування обмежень, засудження та покарання до особи, що вчини¬ла злочин, передбачений кримінальним законом, якщо така особа не стано¬вить значної суспільної небезпеки, виконала певні нормативні умови та спроможна виправитися без примусу держави через покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави (її компетентних органів) від засудження особи, яка вчинила злочин, та застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру. Закриття справ щодо таких осіб є проявом загальної тенденції розвитку кримінального законодавства у напрямі пом’якшення відповідальності за злочини невеликої та середньої тяжкості, вчинені вперше, законодавчим втіленням державного гуманізму, наданням державою людині, яка оступилася, можливості виправитися. Водночас звільнення від кримінальної відповідальності не є виправданням особи.

Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання:

- у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 Кримінального кодексу України; далі — КК);

- примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК);

- передачею особи на поруки (ст. 47 КК);

- зміною обстановки (ст. 48 КК);

- закінченням строків давності (ст. 49 КК);

- внаслідок акту амністії, а також у зв’язку з помилуванням;

- у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК);

- за наявності спеціальних підстав, зазначених у ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК.

Правова підстава звільнення від кримінальної відповідальності – передбачення конкретних видів звільнення в КК, а також у законі України про амністію чи акті помилування. Безпосереднє звільнення від кримінальної відповідальності в усіх випадках здійснює лише суд.

Так, відповідно до статей 7 – 11¹ Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі – КПК), згідно з якими визначено спеціальний порядок закриття справ: прокурор (а також слідчий за згодою прокурора) за наявності підстав складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Згідно з частинами 2 – 4 ст.71 КПК до направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз’яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності та повідомлено про право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави. Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій статті, не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує. У такому випадку провадження у справі триває у звичайному порядку.

Прокурор або слідчий у разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у ч.1 ст.71 КПК, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника із цією постановою, а також за їх вимогою – з усіма матеріалами справи та роз’яснити їх права, передбачені КПК.

Такі кримінальні справи можуть бути закриті судом як при попередньому розгляді, так і після розгляду справи в судовому засіданні.

Згідно зі ст.248 КПК за наявності визначених у законі обставин (ст.6, ч.1 ст.7, статті 71, 72, 8, 9, 10, 11¹ КПК) суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.

Якщо під час судового розгляду справи будуть установлені вищезазначені підстави для її закриття, суд відповідно до ч.1 ст.282 КПК, вислухавши думку учасників судового розгляду і висновок прокурора, своєю мотивованою ухвалою, а суддя – постановою закриває справу.

У випадку, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком, у відповідності до КПК 1960 р. вона має бути розглянута у судовому засіданні в загальному порядку, із проведенням судового слідства. Повинні бути з’ясовані всі визначені законом питання; зокрема, необхідно роз’яснити обвинуваченому підставу звільнення його від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави (ч.2 ст.71 КПК); з’ясувати, чи відшкодовано завдану злочином шкоду; заслухати думку учасників процесу з цього приводу тощо. Тільки після цього, в разі наявності законних підстав та за відсутності заперечень з боку зазначених осіб, справу може бути судом закрито, а особу – звільнено від кримінальної відповідальності.

2. Аналіз статистичних даних по розглянутим судом справам у випадках звільнення від кримінальної відповідальності

Згідно зі статистичними даними, у 2011 році на розгляд до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області надійшло 18 справ з постановою про звільнення осіб від кримінальної відповідальності, які були задоволені всі без винятку. Також надійшло 4 справи з постановою про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (щодо невстановлених осіб, які вчинили злочини; ч.3 ст.11¹ КПК), які також були задоволені.

Кількість осіб, щодо яких суд виніс постанови про звільнення від кримінальної відповідальності в 2011 році становила 21 особу.

У 2011 році за справами, які надійшли з обвинувальним висновком, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області усього закрив справи стосовно 43 осіб, у тому числі: у зв’язку з дійовим каяттям (ст.72 КПК) — 2; примиренням обвинуваченого з потерпілим (ст.8 КПК) — 2; зміною обстановки (ст.7 КПК) — 1; передачею на поруки (ст.10 КПК) — 6; внаслідок акту амністії (п.4 ч.1 ст.6 КПК) — 25; закінченням строків давності (ст.11¹КПК) — 5; в зв’язку зі смертю — 2.

Згідно зі статистичними даними, у 2012 році на розгляд до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області надійшло 1 справа з постановою про звільнення особи від кримінальної відповідальності, яка була задоволена. Також надійшло 9 справи з постановою про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (щодо невстановлених осіб, які вчинили злочини; ч.3 ст.11¹ КПК), які також були задоволені.

Кількість осіб, щодо яких суд виніс постанови про звільнення від кримінальної відповідальності в 2012 році становила 1 особу.

У 2012 році за справами, які надійшли з обвинувальним висновком, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області усього закрив справи стосовно 36 осіб, у тому числі: у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим (ст.8 КПК) — 7; зміною обстановки (ст.7 КПК) — 1; передачею на поруки (ст.10 КПК) — 8; внаслідок акту амністії (п.4 ч.1 ст.6 КПК) — 18; в зв’язку зі смертю — 2.

Жодного судового рішення по справам даної категорії за період 2011-2012 років оскаржено не було.

3. Види звільнення від кримінальної відповідальності

3.1. у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України)

У Кримінальному кодексі України більшість норм передбачає, що винна особа має понести покарання за вчинений нею злочин.

Разом з тим існує ряд положень, які встановлюють обов'язок чи право суду звільнити особу від покарання, зовсім не притягувати її до кримінальної відповідальності чи звільнити від неї. Така особливість кримінальної політики базується на світовому досвіді, який неодноразово переконував, що одним лише посиленням покарань неможливо досягти зниження кількості вчинених злочинів та забезпечити більш повне їх розкриття. Законодавець прийняв ряд статей заохочувального характеру, котрі встановлюють право держави звільнити особу від кримінальної відповідальності, покарання, пом'якшити покарання, яке повинна понести особа за вчинений нею злочин. До таких статей належить стаття 72 КПК України, якою передбачено право суду закрити кримінальну справу щодо обвинуваченого у зв'язку з його дійовим каяттям.

Таким чином, дійове каяття є одним з видів позитивної поведінки обвинуваченого, яка заохочується Законом. Підкреслимо, що однією з важливих умов застосування цієї норми є вивчення індивідуальної поведінки особи, яка вчинила злочин. Але в правозастосовній практиці слідчі, прокурори та судді стикаються з труднощами у доказуванні та правовій оцінці дійового каяття, а іноді взагалі використовуючи лише зізнання обвинуваченого, його щире каяття для одержання показника розкриття злочину. Іноді допускаються помилки при розгляді психологічних та моральних мотивів дійового каяття.

Подібні помилки, пов'язані з недостатньою науковою розробкою даної проблеми. У зв'язку з цим необхідно детальніше розглянути цей правовий інститут, визначити його ознаки та їх вплив на прийняття рішень державними органами і посадовими особами, які здійснюють кримінальне судочинство.

Інститут дійового каяття закріплений в нормах двох галузей права: в кримінальному праві та кримінально-процесуальному праві. У КК України існує стаття 45, яка передбачає звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям. Ця стаття містить перелік підстав та умов, при виконанні яких суд має право прийняти рішення про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Підставами для звільнення від кримінальної відповідальності є:

а) злочин вчинено вперше;

б) злочин належить до категорії невеликої тяжкості.

Відсутність будь-якої з цих підстав виключає застосування норми, що розглядається.

Умовами звільнення від кримінальної відповідальності є:

а) особа, що вчинила злочин, сприяла його розкриттю;

б) особа відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Як правило, тільки сукупність перелічених умов дає право суду прийняти рішення про закриття кримінальної справи. Однак це загальне правило не поширюється на випадки, коли злочин не спричинив заподіяння майнової, фізичної чи моральної шкоди. У цьому випадку у посткримінальній поведінці особи, яка вчинила злочин, можуть бути відсутні такі дії, як відшкодування заподіяних збитків або усунення шкоди.

Питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі статті 45 КК України доцільно вирішувати з урахуванням думки потерпілого. Однак негативна позиція останнього не є підставою для відмови у звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

В статті 45 КК України законодавець використовує поняття "особа, яка вперше вчинила злочин". Під це поняття підпадає не тільки особа, яка раніше ніколи не вчиняла злочини, але і особа, яка хоч раніш і вчинила злочин, але:

а) закінчилися строки давності притягнення її до кримінальної відповідальності;

б) судимість у встановленому Законом порядку погашена чи знята;

в) особа була звільнена від кримінальної відповідальності у зв'язку з актом амністії чи з інших нереабілітуючих підстав;

г) злочин вчинено на території іноземної держави, у тому числі на території країн – учасниць СНД.

Відповідно до частини 2 статті 12 КК України злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

У тексті статті 45 КК України законодавець використовує поняття "дійове каяття", розкриваючи зміст якого необхідно чітко відмежовувати його від понять "визнання вини" та "каяття".

Визнання вини може бути повним чи частковим. Часткове визнання полягає в тому, що особа визнає себе винною тільки по окремих пунктах обвинувачення. Повне ж визнання полягає у даванні правдивих свідчень про всі обставини злочину, визнанні себе винним по всіх пунктах обвинувачення та може супроводжуватися каяттям. Повне визнання може полягати як у наданні допомоги правоохоронним органам у розкритті злочину та добровільному усуненні шкідливих наслідків вчиненого, так і без посткримінальних вчинків.

Дійове каяття означає не тільки повне визнання вини та щире розкаяння у вчиненому, але й надання допомоги правоохоронним органам. Таким чином, у дійовому каятті необхідно виділяти суб'єктивні та об'єктивні ознаки. Суб'єктивними ознаками такої поведінки є:

а) письмово закріплене повне визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину;

б) усвідомлення шкідливості своїх протиправних вчинків.

Об'єктивні ознаки виражаються у наданні допомоги у розкритті злочину, встановленні обставин його вчинення, викритті співучасників, добровільній видачі предметів злочину, відшкодуванні заподіяних збитків або усуненні шкоди.

Тільки наявність усіх перелічених у статті 45 КК України об'єктивних та суб'єктивних ознак каяття дозволяє зробити висновок про наявність у посткримінальних вчинках обвинуваченого саме дійового каяття.

3.2. у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України)

Відповідно до ст. 46 КК звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим допускається в разі, коли особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Невиконання хоча б однієї із цих умов не надає права суду для звільнення особи від відповідальності.

І в даному разі наявна повна або значною мірою втрата особою суспільної небезпеки, що робить недоцільним доведення справи до постановлення вироку.

Поняття злочину невеликої тяжкості, вчинення його вперше, а також відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди - аналогічні розглянутим у попередньому питанні даного узагальнення.

Крім відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди особа повинна ще примиритися з потерпілим (потерпілими, якщо їх декілька).

Потерпілим є фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. При застосуванні розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності потерпілий має бути таким, що здатний самостійно приймати рішення. Треба вважати, що ним не може бути малолітня особа або особа, яка має психічну хворобу. В такому разі не виключається примирення з представником потерпілого.

Примирення означає, що потерпіла особа повністю вибачає винній особі вчинене нею діяння, не має до неї будь-яких претензій і просить в письмовій формі державні органи і суд закрити справу. Мотиви примирення можуть бути будь-які.

Ініціатива примирення може походити як від винної особи, так і від потерпілої, а також від третіх осіб, але головним є те, що потерпілий добровільно погодився на примирення, не зазнаючи ніякого психічного тиску. Примирення не дає підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, якщо не відшкодовані завдані збитки або не усунена заподіяна шкода (скажімо, в угоді про примирення винна особа обіцяє відшкодувати збитки у майбутньому).

Встановлення наявності всіх вказаних в Законі обставин зобов'язує суд на будь-якій стадії кримінального процесу до обов'язкового прийняття рішення про закриття кримінальної справи.

Згідно з частиною 1 статті 27 КПК України, справи про злочини, передбачені статтею 356 КК України, щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Такі справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Ця процесуальна підстава для примирення не охоплюється статтею 46 КК України. Вона існує окремо і незалежно від підстав звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених у статті 46 КК України.

3.3. у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України)

Згідно з частиною 1 статті 47 КК України особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялась, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є дискретним (факультативним), тобто його ініціювання залежить від рішення прокурора або слідчого за згодою прокурора, а також судді, який приймає остаточне позитивне або негативне рішення, керуючись обставинами справи.

У справі обов'язково має бути клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу особи на поруки, прийняте на загальних зборах (стаття 10 КПК України).

У клопотанні повинно бути відображено зобов'язання колективу контролювати поведінку особи, взятої на поруки, і вести щодо неї виховну роботу.

Йдеться саме про колектив (принаймні його більшість), а не про якусь громадську організацію (наприклад, профспілку).

Підприємство, установа, організація може бути будь-якої форми власності. Кількість членів колективу Закон не обмежує, але очевидно, що він має складатися щонайменше з декількох десятків людей.

Вказане обумовлює можливість вирішення питання про передачу на поруки особи, яка вчинила злочин як невеликої, так і середньої тяжкості (за останній може бути згідно з частиною 3 статті 12 КК України передбачене покарання до п'яти років позбавлення волі).

Суд оцінює вчинений злочин, особу винного, обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, а також посткримінальну поведінку особи, можливість колективу позитивно впливати на неї. В основі позитивного рішення лежить переконання суду, що особа повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки — це право суду, а не обов’язок. Застосовуючи ст. 47 КК, суд повинен впевнитися, що виправлення конкретної особи, котра вчинила злочин, можливе без застосування до неї кримінального покарання, а перебування цієї особи в колективі, який звернувся про передачу на поруки, сприятиме її виправленню.

Зазначається також, що рішення про передачу на поруки має умовний характер і що, згідно з частиною 2 статті 47 КК України, у разі порушення особою умов передачі її на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Закон не потребує ініціювання притягнення особи до кримінальної відповідальності в такому випадку з боку колективу.

Рішення про відміну передачі на поруки приймає суддя по матеріалах, що надійшли до нього від прокурора.

Через рік правові наслідки передачі на поруки перестають діяти.

Виявляється, що у разі вчинення особою протягом іспитового річного строку нового злочину, вона повинна нести відповідальність за сукупністю злочинів.

3.4. у зв'язку з зміною обстановки (ст. 48 КК України)

Державний примус – вимушений, крайній засіб впливу на осіб, що порушили кримінальний Закон. Основним напрямом світової кримінальної політики, виходячи з принципів гуманізму, диференціації та індивідуалізації відповідальності, є виправлення злочинця (якщо для цього є реальна можливість) без реалізації заходів кримінально-правового впливу.

Так, соціальний досвід показує, що нерідко створюються такі умови, коли для реалізації завдань кримінального законодавства немає потреби, щоб винувата особа зазнала покладення на неї заходів кримінальної відповідальності (в тому числі і покарання). Тому законодавець передбачив випадки, коли за певних умов держава в особі її компетентних органів і посадових осіб, відмовляється від реалізації свого виняткового права на подальше проведення кримінального переслідування осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, і звільняє їх від кримінальної відповідальності, отже, – і від покарання.

Одним з найбільш неоднозначних і таких, що не набули єдиних підходів до їх трактування з боку теорії і практики, видів звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання, і далі залишається передбачене чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки.

Загальновідомо, що діяння, які посягають на суспільні відносини та соціальні блага, які перебувають під охороною кримінального Закону, а також особистість правопорушника не можуть залишатись незмінними, константними величинами. В результаті певних об'єктивних змін соціальної дійсності вони дістають іншу оцінку з боку суспільства хоч їх оцінка з боку права залишається незмінною.

Згідно зі статтею 48 КК України особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Слова "особу ... може бути звільнено" свідчать про дискретний (факультативний) характер застосування цього інституту: остаточне слово про звільнення чи не звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки належить судді.

У статті вказується на дві незалежні одна від одної підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які констатуються на час розслідування або розгляду справи в суді:

1) зміна обстановки, яка обумовлює той факт, що вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність;

2) зміна обстановки, внаслідок чого особа, що вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною.

Зміна обстановки може мати місце після вчинення злочину в межах держави, регіону, окремої місцевості, мікросередовища, що оточує особу. Ця зміна може мати у своєму підмурку політичні, соціальні, економічні, духовні, правові та інші обставини.

Що стосується втрати діянням суспільної небезпечності, то воно може її втратити як явище взагалі (продовжуючи бути визнаним в Законі як злочин), а може торкатись тільки окремих конкретних проявів.

Перший варіант буває, коли в силу швидкоплинності подій законодавець "затягує" вилучення того чи іншого діяння зі складу КК України. Так, до припинення чинності КК УРСР 1960 року в його складі була стаття 154 (спекуляція). В силу конкретної зміни соціально-економічної обстановки, дії, які передбачалися цією статтею, формально продовжуючи залишатись злочином, фактично втратили свою суспільну небезпечність, а отже, при виникненні таких справ вони припинялися здебільшого на підставі статті 48 КК України (тоді - частина 1 статті 50 КК УРСР 1960 року).

Другий варіант стосується причин, які обумовлюють суспільну небезпечність окремих, передбачених КК України, діянь для даної місцевості, закладу, мікросередовища.

Коли діяння внаслідок зміни обстановки втрачає суспільну небезпечність, то, як правило, і особа, що вчинила діяння, повністю або значною мірою перестає бути суспільно небезпечною.

Але Закон враховує й випадки, коли, внаслідок зміни обстановки стосовно конкретної особи, вона перестає бути суспільно небезпечною, хоча діяння не втрачає суспільно небезпечного характеру.

Для такого висновку потрібно, щоб минув певний час. Так, мають місце випадки звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статті 48 КК України осіб, які вперше вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, потім були покликані до лав Збройних Сил (стали до роботи, одружилися, захворіли на тяжку хронічну хворобу) і протягом часу від вчинення злочину до вирішення питання по суті вели добропорядний спосіб життя, довівши, що перестали бути суспільно небезпечними. Здебільшого це такі злочини, як крадіжка, хуліганство.

Зауважимо, що стаття 48 КК України не охоплює випадки, коли новим Законом скасовується кримінальна відповідальність за певне діяння. Тут йдеться не тільки про втрату суспільної небезпеки діяння, а й про втрату нормативної ознаки - протиправності.

Відповідно до ст. 48 КК (у зв’язку зі зміною обстановки) справи підлягають закриттю лише стосовно осіб, які вперше вчинили злочин, також не можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки особи, які вчинили тяжкий злочин.

3.5. у зв'язку з закінчення строків давності (ст. 49 КК України)

Згідно із ч.4 ст.74 Кримінального кодексу України особа може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст.49 КК, тобто у зв'язку із закінченням строків давності.

Давністю у кримінальному праві називають певний період (відрізок часу), із закінченням якого пов'язане звільнення від кримінальної відповідальності або від відбування покарання.

Підставою для звільнення від кримінального покарання у зв'язку із закінченням строків давності є сукупність трьох умов - перші дві з яких є основними, а третя - додатковою:

1) вчинення особою злочину, на який поширюється давність (основна умова);

2) закінчення після вчинення злочину передбаченого для злочину даної тяжкості строку давності (основна умова);

3) після вчинення злочину строк давності не переривався й не зупинявся (додаткова умова).

Звільнення від кримінального покарання за ст. 49 КК можливе при вчиненні не будь-якого злочину. З-під її дії вилучено осіб, які вчинили злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437 (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни), 438 (порушення законів та звичаїв війни), 439 (застосування зброї масового знищення), ч. 1 ст. 442 (геноцид). Цей виняток передбачено ч.5 ст.49 КК. Його існування зумовлюється особливостями кримінальної відповідальності за вчинення таких злочинів, що ґрунтуються на міжнародних угодах, які згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України (зокрема, на положеннях Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26.11.1968 p., яка для УРСР набула чинності з 11.11.1970 р.3). При цьому вилучення таких осіб з-під дії ст. 49 КК не абсолютне, а стосується лише вчинення ними зазначених у ч. 5 ст. 49 КК конкретних злочинів.

Строк давності є певним відрізком часу, закінчення якого припиняє кримінально-правові відносини, що виникли з приводу вчиненого злочину. Розміри строків давності зумовлені тяжкістю вчиненого злочину, а для злочинів невеликої тяжкості - ще й видом покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини, якою встановлена відповідальність за вчинене діяння. Тому такі строки дістали назву диференційованих. У частині 1 ст.49 КК передбачено п'ять диференційованих строків давності:

• два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

• три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

• п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

• десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

• п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Для здійснення звільнення від кримінального покарання у зв'язку із закінченням строків давності необхідно з'ясувати, що після вчинення злочину минув визначений у ст.49 КК проміжок часу

Згідно з ч. 1 ст. 49 КК, обчислення цього строку починається з дня вчинення злочину. Для визначення того, що вважати днем вчинення злочину, слід звернутися до ч.3 ст.49 КК, в якій часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Отже, днем вчинення злочину у ст. 49 КК слід вважати добу, до закінчення якої особою було здійснено дію (дії) або бездіяльність, які є ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Оскільки законодавством передбачено, що при обчисленні строків не береться до уваги той день і та година, від яких починається строк (ч. 1 ст. 89 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК), то строк давності починає спливати з початку (0 год.) доби, що починається після доби вчинення дії чи бездіяльності.

Таким чином, початок обчислення строку давності не залежить від настання злочинних наслідків. Перевага такого формулювання в тому, що воно є універсальним, може бути застосоване для злочинів із матеріальним, з формальним, із усіченим складом, триваючих злочинів, продовжуваних злочинів, закінчених і незакінчених злочинів. У тих випадках, коли точний час (дату) вчинення злочину у кримінальній справі з тих чи інших причин не було встановлено, необхідно керуватися принципом тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинувачуваного. Тому днем вчинення злочину в цих випадках слід вважати найвіддаленішу з тих, які можна припустити, дату, тобто виходити з припущення про перебіг максимального з можливих строків.

Ухилення особи, яка вчинила злочин, від слідства або суду є підставою для зупинення перебігу строку давності (ч. 2 ст. 49 КК). У зв’язку з цим суди, розглядаючи справи зазначеної категорії, зобов’язані перевірити законність направлення органами досудового слідства до суду постанов про звільнення осіб від кримінальної відповідальності.

Відповідно до Закону від 12 липня 2001 р. № 2670-III КПК доповнено новою статтею — 11¹ (порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності), через що в судовій практиці виникло питання щодо застосування строку давності у справах, в яких не встановлено особу, котра вчинила злочин. Згідно з ч. 3 цієї статті справу, в якій у ході досудового розслідування не встановлено особу, котра вчинила злочин, суд вправі закрити за підставою, передбаченою ч. 2 ст. 49 КК, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло 15 років.

Момент закінчення строків давності законодавець чітко пов'язує лише з одним процесуальним актом - обвинувальним вироком, у день набрання яким законної сили перебіг давності закінчується. Слід зробити висновок, що в ст.49 КК мається на увазі вирок, який потенційно, в принципі міг би бути ухвалений у конкретній кримінальній справі (незважаючи на те, чи є перспектива його постановлення). Тому жоден інший процесуальний документ, яким по суті вирішується кримінальна справа, не припиняє перебіг давності. Наприклад, у випадках скоєння злочину осудною особою, яка до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, рішення суду про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, строки давності продовжують спливати і під час їх застосування. У зв'язку із цим слід також зазначити, що не перериває строків давності й рішення суду про застосування до особи умовного виду звільнення від кримінальної відповідальності (з передачею на поруки чи із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Отже, в таких випадках вони продовжують спливати.

Недотримання додаткової умови даного виду звільнення від кримінального покарання не означає, що особа остаточно втратила шанс на застосування до неї ст.49 КК. Однак за порушення цієї умови норма ст..49 КК передбачає посткримінальні санкції. Характер таких санкцій залежить від виду порушення:

• ухилення особи від слідства чи суду зупиняє перебіг давності (ч. 2 ст. 49 КК);

• вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого перериває перебіг давності (ч. 3 ст. 49 КК).

Ухиленням від слідства або суду є умисні дії злочинця, особа якого вже відома правоохоронним органам, внаслідок яких його доводиться розшукувати. Таким чином, це поведінка, спрямована на уникнення кримінальної відповідальності (зміна зовнішності, місця постійного проживання, документів, що посвідчують особу, перехід на нелегальне становище, порушення підписки про невиїзд, неявка на виклики слідчого або до суду тощо).

У випадках, коли винний не вчиняв умисних діянь з метою ухилитися від правосуддя, але своєчасне притягнення його до відповідальності не відбулося з вини правоохоронних органів, строки давності не зупиняються.

Зупинення перебігу давності означає, що з моменту ухилення час, що минув від вчинення злочинного діяння до початку ухилення від слідства або суду зараховується як строк давності, але час, протягом якого особа ухилялася від слідства чи суду, вилучається з цього строку. Давність ніби «заморожується», зупиняється цим вчинком суб'єкта. Однак з дня (до закінчення доби) з'явлення такої особи із зізнанням або її затримання перебіг давності продовжується.

Перебіг як диференційованого, так і недиференційованого строків давності переривається, якщо до закінчення зазначених у ч.1 та ч.2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин (ч.3 ст.49 КК). Вчинення злочину невеликої тяжкості не перериває перебіг строку давності за попередній злочин.

Перебіг давності переривається незалежно від того, які правові наслідки можуть настати за новий злочин (тобто, навіть якщо за нього особа звільняється від кримінальної відповідальності або покарання, або до неї застосовуються примусові заходи медичного характеру). Звільнення від кримінальної відповідальності не змінює правової природи вчиненого діяння: воно було й залишається злочинним, незалежно від того, який правовий наслідок настав для особи, яка його вчинила (чи було реалізовано кримінальну відповідальність, чи було здійснене звільнення від неї).

У частині 4 ст. 49 КК міститься необов’язковий (факультативний) вид звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності. Якщо санкція статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин, містить покарання у виді довічного позбавлення волі (тобто злочин є особливо тяжким), то навіть якщо безперервно сплив п'ятнадцятирічний термін, особа не може розраховувати на обов'язкове застосування щодо неї ст.49 КК, адже покарання у виді довічного позбавлення волі передбачене лише за найнебезпечніші злочини, які не можуть бути «погашеними» будь-якою давністю. Тому закон надає право судам або застосувати давність і звільнити особу від кримінальної відповідальності чи покарання за вчинений нею особливо тяжкий злочин у зв'язку із закінченням строків давності, або ж постановити щодо особи обвинувальний вирок. В останньому випадку п'ятнадцятирічний строк давності, який минув, є підставою не для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання, а для призначення особі менш суворого покарання з передбачених альтернативною санкцією статті, за якою було кваліфіковано вчинений особливо небезпечний злочин: довічне позбавлення волі такому підсудному обов'язково замінюється позбавленням волі на певний строк.

Таким чином, ст. 49 КК містить досить чіткі приписи, які дозволяють уникати суттєвих помилок і порушень при їх практичному застосуванні. При цьому, окрім спрямованості цих норм (як і всіх інших норм про звільнення від кримінального покарання) на реалізацію принципів гуманізму, наявність посткримінальних санкцій у ст.49 КК свідчить про її превентивне значення: протягом певного часу утримувати особу від вчинення нового злочину та від дій, спрямованих на перешкоджання правоохоронним органам у розкритті та розслідуванні вчиненого нею злочин.

4. Особливості звільнення від кримінального покарання та підстави його застосування

За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В даному інституті кримінального права най більшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про по милування — ч.1 ст.74 КК). Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання обвинувального вироку). Звільнення від покарання жодною мірою не підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїть перед ним.

КК передбачає різні види звільнення від покарання, їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку, їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання. До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовно; звільнення від покарання та його відбування дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); до безумовних — звільнення від покарання на умовах ч.4 ст.74 і ст.49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст.80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст.82 КК); звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК).

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст.74 КК). Конституція України (ч.1 ст.58) та КК (ст.5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію у разі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними

Звільнення від покарання у зв'язку з втратою особою суспільної небезпечності. Відповідно до ч.4 ст.74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Таке звільнення особи від покарання має місце при констатації судом того, що вона вже не є суспільно небезпечною, а відтак, що до неї недоцільно застосовувати кримінальне покарання. Тому оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль. Для визнання особи такою, що більше не вважається суспільно небезпечною, необхідно констатувати, що після вчинення нею злочину вона поводилася бездоганно і сумлінно ставилася до праці. Дона поведінка особи повинна мати місце протягом відносно тривалого часу. Тільки в цьому разі можна говорити про формування в особи позитивних стійких навичок і установок, які б свідчили про її виправлення і недоцільність відбування нею покарання. При цьому суд ураховує три обов'язкові обставини:

а) особа вчинила злочини невеликої або середньої тяжкості;

б) особа після вчинення злочину поводилася бездоганно і сумлінно ставилася до праці;

в) на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.

Бездоганна поведінка означає, що особа не тільки не вчинювала будь-яких протиправних діянь, а й сумлінно виконувала різноманітні обов'язки (фахові, службові, цивільні, військові, сімейні і т.ін.), додержувалася загальновизнаних норм поведінки в суспільстві. Проте не можна розглядати як бездоганну поведінку один лише факт, наприклад, дійового каяття без оцінки подальшої поведінки особи.

Під сумлінним ставленням до праці розуміється відповідальне та позитивне ставлення винного до роботи, підвищення освітнього рівня і кваліфікації в будь-якій сфері і т.ін. Слід звернути увагу на те, що на відміну від КК 1960 p., який не містив вказівки на ступінь тяжкості злочину, при вчиненні якого було можливо звільнення від покарання з урахуванням втрати особою суспільної небезпечності, КК 2001 р. чітко встановлює, що звільненню в зв'язку з втратою суспільної небезпечності можуть підлягати тільки особи, що вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості (ст.12). Звільнення від покарання у разі втрати особою суспільної небезпечності застосовується тільки судом. Суд постановляє обвинувальний вирок (без призначення покарання) і звільняє особу від покарання. Таким вироком особа визнається винною у вчиненні злочину і тим самим засуджується судом від імені держави. Звільнення від покарання з підстав, зазначених в ч.4 ст.74 КК, є правом, а не обов'язком суду, і носить безумовний характер. Особа, яка звільнена від покарання, у цьому разі визнається такою, що не має судимості (ч.3 ст.88 КК).

5. Аналіз статистичних даних по розглянутим судом справам у випадках звільнення від кримінального покарання

Згідно зі статистичними даними, у 2011 році Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області було розглянуто 91 справу у яких при постановленні вироку суддями застосовувалась ст.75 КК України. На підставі постановлених вироків було звільнено 103 особи від відбування покарання з випробуванням (ст.75-79 КК України). На відміну від 2011 року в 2012 році Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області було розглянуто 89 справ у яких при постановленні вироку суддями застосовувалась ст.75 КК України. На підставі постановлених вироків було звільнено 120 осіб від відбування покарання з випробуванням (ст.75-79 КК України).

На протязі 2011 року Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області умовно – достроково було звільнено 2 особи. В 2012 році Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області також умовно – достроково було звільнено 2 особи.

Що ж стосується звільнення від покарання вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років то Жмеринським міськрайонним судом Вінницької області на протязі 2011-2012 років було звільнено від покарання лише 1 особу.

Випадків звільнення від кримінального покарання у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст.80 КК), заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст.83 КК України) та за хворобою (ст.84 КК) в провадженні Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області на протязі 2011 та 2012 років не перебувало.

У 2011 році за справами, які надійшли з обвинувальним висновком, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області усього звільнив 2 особи від кримінального покарання у зв’язку з застосуванням Закону України «Про амністію» (п.4 ч.1 ст.6 КПК).

У 2012 році за справами, які надійшли з обвинувальним висновком, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області усього звільнив 4 особи від кримінального покарання у зв’язку з застосуванням Закону України «Про амністію» (п.4 ч.1 ст.6 КПК).

За 2011 рік в апеляційному порядку було оскаржено 14 судових рішень Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області по справам, в яких від кримінального покарання були звільнені з випробуванням 17 громадян, з яких 9 судових рішень відносно 11 осіб – скасовано, 1 судове рішення відносно 1 особи – змінено та 4 судових рішення відносно 5 осіб – залишено без змін.

Так, у 2012 році рік в апеляційному порядку було оскаржено 10 судових рішень Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області по справам, в яких від кримінального покарання були звільнені з випробуванням 17 громадян, з яких 4 судових рішень відносно 6 осіб – скасовано, 2 судових рішення відносно 3 особи – змінено, 1 судове рішення відносно 3 осіб – залишено без змін. Станом на 01.03.2013 року доля трьох судових рішень відносно 5 осіб невідома.

6. Види звільнення від покарання:

6.1. з випробуванням (ст.ст.75-79 КК України);

У ст. 75 КК зазначено, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

Що стосується додаткових покарань, то ст.77 КК допускає можливість не тільки призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Крім того, для звільнення з випробуванням потрібно встановити достатню для цього підставу. Стаття 75 КК описує цю підставу в загальному виді, надаючи суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи.

В законі зазначено, що звільнення з випробуванням може мати місце тоді, коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування покарання. Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене винним діяння (ст. 12 КК). Тяжкість злочину потім повинна бути конкретизована з урахуванням значущості об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін., враховуються також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов'язковому врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину. Не менш важливе значення має врахування даних, що характеризують особу винного, їх можна розмежувати на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчинення злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення до праці або навчання, поведінка в побуті, заслуги перед Батьківщиною та ін.;

2) обставини, безпосередньо пов'язані з вчиненням злочину: ініціатива, готування, організація злочину, фактична роль у його вчиненні та ін.;

3) обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особи: стать, вік, стан здоров'я, наявність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру: доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресивність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спиртними напоями і т.ін.

Також підлягають врахуванню інші дані, що, зокрема, пом'якшують покарання, наприклад, вчинення злочину під впливом примусу, погрози або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності; незначний ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або жінкою в стані вагітності, особою в стані сильного душевного хвилювання; усунення або прагнення добровільно усунути наслідки злочину або відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організованої групи; з'явлення із зізнанням, щире каяття та ін. Всі ці обставини, що утворюють у своїй єдності підставу для звільнення від відбування покарання з випробуванням, повинні обов'язково враховуватися судом в їх конкретному вираженні та у своїй сукупності. Тільки таке комплексне їх урахування може забезпечити обґрунтований висновок суду про можливість виправлення засудженого без реального відбування покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов'язано з встановленням у вироку іспитового строку, що є невід'ємною його ознакою.

Іспитовий строк—це певний проміжок часу, протягам якого здійснюється контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки та інші умови випробування. Іспитовий строк містить у собі погрозу реального виконання покарання. Значення іспитового строку полягає і в тому, що тільки протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль з боку органів виконання покарання. Далі, іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля — звільнення від відбування призначеної основної міри покарання або реальне її відбування.

Тривалість іспитового строку встановлена ч.3 ст.75 КК у межах від одного року до трьох років. Критерієм його тривалості в кожному випадку має бути час, необхідний для того, щоб засуджений довів своє виправлення без реального відбування основного покарання. Цей критерій необхідно визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу засудженого, та ін.

Перебіг іспитового строку починається з моменту оголошення вироку, і він не підлягає скороченню в заохочувальному порядку. 3вільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов'язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов'язків, передбачених законом. Стаття 76 КК містить вичерпний перелік таких обов'язків:

1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;

4) періодично з'являтися для реєстрації в ці органи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

У разі необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька обов'язків. Контроль за виконанням таких обов'язків значно посилює попереджувальний вплив на засудженого і тим самим підвищує ефективність звільнення з випробуванням.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими так і несприятливими. Сприятливі: 1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання і 2) погашення у зв'язку з цим судимості; несприятливі: 1) направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання і 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для держави, самого засудженого і його близьких є сприятливий наслідок, тобто звільнення від відбування призначеного покарання. Таке звільнення здійснюється судом після встановлення, що іспитовий строк пройшов благополучно, засуджений виконав покладені на нього обов'язки, не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже було зазначено, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає із попереднього наслідку — звільнення від відбування призначеного покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у разі призначення винному додаткового покарання, строк якого перевищує тривалість іспитового строку, — з дня відбуття цього додаткового покарання (п.1 ст.89 КК).

Несприятливі наслідки настають для засудженого в двох випадках. Перший — коли засуджений направляється судом для реального відбування призначеної міри покарання через те, що він не виконав покладених на нього обов'язків або систематично вчиняв правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення. При невиконанні покладених на засудженого обов'язків суд у кожному випадку повинен з'ясувати причини їх невиконання. Другим несприятливим наслідком є вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину. Відповідно до ч.3 ст.78 КК суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього повністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з випробуванням. Тобто тут застосовуються правила призначення покарання за сукупністю вироків, установлені статтями 71 і 72 КК України.

6.2.у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст.80 КК України);

Кримінальне законодавство встановлює правило, згідно з яким звільненню від відбування покарання підлягають особи, відносно яких строки давності виконання обвинувального вироку закінчилися. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від відбування покарання на підставах, передбачених ст. 80 КК України.

Під давністю виконання обвинувального вироку розуміється сплив встановлених у законі строків з дня набрання чинності обвинувальним вироком, що виключає виконання призначеного судом покарання. Існування в КК цього виду звільнення від відбування покарання обумовлюється недоцільністю виконання обвинувального вироку, оскільки після спливу вказаних строків його виконання не може мати належного карального і превентивного впливу, а також тим, що невчинення засудженим у цей період нового злочину, як правило, свідчить про втрату ним суспільної небезпечності.

Для органів і установ виконання покарань це є підставою для звільнення засудженого від відбування покарання (ст.152 КВК України). Наявність цієї підстави серед інших пояснюється тим, що зі спливом певних строків, встановлених законом, виконання покарання втрачає свою актуальність та ефективність.

Згідно із ст.327 КПК України 1960 р. рішення про застосування строків давності приймає суд, причому вимоги ст.80 КК України для суду є обов’язковими, за винятком розгляду цього питання щодо осіб, які були засуджені до довічного позбавлення волі. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі.

Особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:

· два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

· три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

· п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

· десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

· п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Зі спливом вказаних строків виконання обвинувального вироку не здійснюється, а засуджений підлягає звільненню від відбування покарання.

У зв’язку з цією підставою треба звернути увагу на таке. Якщо засуджений звільняється у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, це означає, що він з якихось причин так і не почав відбувати покарання, бо в противному випадку, тобто у разі відбування засудженим покарання, строки давності виконання обвинувального вироку припиняються. Якщо засуджений не починав відбувати покарання, то органи і установи виконання покарань не починали здійснювати примусовий вплив на засудженого. І тому установи (органи) виконання покарань фактично не можуть керуватися цією підставою, оскільки вони цього засудженого і не бачили, він так і не потрапив до установ (органів) виконання покарань. Виходячи з цього ця підстава не має відношення до предмету кримінально-виконавчого права, оскільки не породжує кримінально-виконавчих правовідносин.

Особи, звільнені від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, відповідно до ч.3 ст.88 і ч.2 ст.90 КК України визнаються такими, що не мають судимості.

Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку слід відмежовувати від звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, про зміст якого див. коментар до ст. 49 КК України.

6.3. у зв’язку з умовно-достроковим звільненням (ст.81 КК України);

Виконання призначеного покарання є доцільним тільки за тієї умови, що ним досягається поставлена в законі мета: крім кари ще і виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів. Якщо ця мета може бути досягнута ще до закінчення призначеного судом строку покарання, то в подальшому його виконанні відпадає необхідність. З огляду на це, закон передбачає можливість застосування судом умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Реалізація гуманної ідеї, закладеної в основу правового інституту та такої форми державного кримінально-правового примусу, якою є звільнення від відбування покарання з випробуванням — ідеї перевиховання, здійснення необхідного цілеспрямованого впливу на свідомість особи, що скоїла злочин, — стає можливою лише за умови наявності ефективної системи попередження, профілактики злочинності. Причому, справа полягає не стільки у створенні державою та суспільством системи органів, установ та організацій, що здійснюють комплекс заходів превентивного, профілактичного, антизлочинного спрямування. Важливішим аспектом є забезпечення змін у свідомості людей щодо можливості утримання певної категорії населення від вчинення первинних або повторних правопорушень та злочинів шляхом своєчасного цілеспрямованого впливу на свідомість, активізації високих моральних цінностей особистості тощо.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за таких умов:

1) особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі;

2) засуджений своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення;

3) він фактично відбув встановлену ч.3 ст.81 частину призначеного судом покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не може бути застосоване до осіб, які відбувають основне покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і арешту.

Сумлінна поведінка полягає у дотриманні правил внутрішнього розпорядку, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації органів кримінально-виконавчої системи, відсутності порушень дисципліни. Це поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання.

За основу визначення мінімально необхідної частини строку, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, покладено тяжкість вчиненого злочину, форму вини, рецидив злочинів, вид покарання, яке відбуває засуджений, а також той факт, що особа раніше звільнялася умовно-достроково від відбування покарання.

За вказаних вище умов особа може бути умовно-достроково звільнена і від відбування додаткового покарання - повністю або частково. Часткове звільнення від відбування додаткового покарання може відбутися, наприклад, у виді зменшення розміру штрафу або зменшення строку позбавлення права обіймати певні посади, застосованих як додаткові покарання, тощо.

Вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину тягне призначення судом покарання за сукупністю вироків (ч. 4 ст.81 КК України).

6.4. у зв’язку з заміною невідбутої частини покарання більш м’яким (ст.82 КК України);

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким є важливою складовою прогресивної системи відбування покарання, яка дає змогу, дотримуючись мети покарання, водночас покращувати правове становище засудженого і зменшувати обсяг та характер карально-виховного впливу на нього. У такий спосіб закон стимулює добросовісне відбування покарання засудженим, визначаючи, що саме від його поведінки значною мірою залежить можливість покращення його правового становища.

Умовами застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким є:

1) засуджений відбуває покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82 КК України);

2) він став на шлях виправлення (ч.3 ст.82 КК України);

3) він фактично відбув встановлену ч.4 ст.82 КК України частину призначеного судом покарання.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким можлива тільки при відбуванні покарання у виді обмеження або позбавлення волі. Інші види покарання не можуть бути замінені більш м'яким. Закон не забороняє заміну невідбутої частини покарання на будь-яке покарання, яке є більш м'яким. Тому позбавлення волі може бути замінене засудженому не тільки на обмеження волі, а, наприклад, на арешт, або виправні роботи тощо. Так само й обмеження волі може бути замінене не тільки на арешт.

Проте, відповідно до ч.1 ст.82 КК України, більш м'яке покарання призначається у межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного (тобто обраного судом більш м'якого) виду покарання і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. Так, у разі заміни покарання у виді обмеження волі на строк три роки арештом, якщо особа фактично відбула третину призначеного покарання (один рік), більш м'яке покарання може полягати у виді арешту на строк шість місяців. У разі ж заміни покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років, якщо особа фактично відбула половину цього строку (чотири роки), більш м'яке покарання у виді обмеження волі не може бути призначене на строк більше чотирьох років.

Положення про те, що засуджений став на шлях виправлення, означає, що його зразкова поведінка і сумлінне ставлення до виконання обов'язків в період відбування покарання засвідчили успішність процесу виправлення і можливість ефективного продовження його за умови застосування до засудженого більш м'якого виду покарання.

Замінюючи невідбуту частини основного покарання більш м'яким, суд може звільнити засудженого також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч.2 ст.82 КК України). Додаткове покарання при цьому нічим не замінюється, від його відбування засуджений звільняється повністю.

Відповідно до ч.5 ст.82 КК України до осіб, яким покарання замінено більш м'яким, за правилами, передбаченими ст.81 КК України, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Це означає, що особа, якій, наприклад, невідбута частина покарання у виді позбавлення волі була замінена більш м'яким покаранням - обмеженням волі, може бути умовно-достроково звільнена від покарання у виді обмеження волі, а також повністю чи частково і від відбування будь-якого додаткового покарання, якщо вона не лише стала на шлях виправлення, а своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довела своє виправлення.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким має безумовний і остаточний характер і не може бути скасована через неналежну подальшу поведінку засудженого. Проте якщо засуджений, відбуваючи більш м'яке покарання, вчинить новий злочин, суд за правилами ст.ст.71 - 72 КК України до покарання за знову вчинений злочин приєднує невідбуту частину саме більш м'якого, а не початкового виду покарання.

До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

6.5.Звільнення від кримінального покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст.83 КК України);

Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачений ст.79 КК є проявом гуманізму до засудженої, її дитини, батька цієї дитини та їхніх близьких родичів. Відповідно до ч, 1 ст. 79 таке звільнення від покарання допускається тільки: 1) щодо вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років; 2) при призначенні їм покарання у виді обмеження волі, а також при призначенні покарання у виді позбавлення волі, крім позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Він за багатьма ознаками не відрізняється від звільнення від покарання з випробуванням. Насамперед таке звільнення застосовується лише відносно вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Крім того, таке звільнення можливе щодо жінок, які засуджені до обмеження волі або позбавлення волі, за винятком тих, кому позбавлення волі призначено на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини.

Отже, вказане звільнення від відбування покарання не може бути застосоване щодо: а) жінок, які не е вагітними, не мають дітей, у т.ч. позбавлені відповідно до закону батьківських прав, або мають дітей віком понад сім років; б) засуджених до таких видів основних покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, довічне позбавлення волі; в) засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Закон прямо не передбачає інших обмежень, крім зазначених вище, за наявності яких суд не може застосовувати звільнення від відбування покарання з випробуванням до вказаних категорій жінок. Але застосування цього виду звільнення від покарання є правом, а не обов'язком суду. Тому, вирішуючи питання про можливість його застосування, суд бере до уваги такі обставини, як зловживання засудженою алкогольними напоями, вживання наркотичних засобів або психотропних речовин, наявність захворювання, що становить небезпеку для здоров'я дитини та інших людей, можливість забезпечити належні умови для виховання дитини тощо.

Серед умов, що створюють підставу такого звільнення, на перший план виступає вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи років. Необхідно також відзначити, що на відміну від загального виду звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст.75-78), закон надає суду право звільнити таку засуджену від відбування не тільки основного, а й додаткового покарання у разі, якщо воно було призначено.

Тривалість іспитового строку визначається межами строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. Відповідно до закону жінкам у зв'язку з вагітністю і пологами надається відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ускладнених пологів або народження двох і більше дітей - 70) днів після пологів. Жінкам, віднесеним до 1-4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, така відпустка надається тривалістю 180 днів (90 - до пологів і 90 - після пологів).

Мінімальної межі іспитового строку законом не встановлено. Тому видається, що закон не виключає можливості застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням як до жінок, які мають дітей віком, наприклад, шість з половиною років (з шестимісячною тривалістю іспитового строку), так і до вагітних жінок (з максимальною тривалістю іспитового строку до семи років і 90 днів).

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засуджену один або декілька обов'язків, які передбачені ч. 1 ст. 76 КК України.

Застосування до засудженої звільнення від відбування покарання з випробуванням закон пов'язує із здійсненням контролю за її поведінкою з боку органів виконання покарань за місцем проживання засудженої. Контроль полягає у постійній перевірці дотримання засудженою умов, за яких випробування має вважатися успішним (ч.3 ст.79). В разі порушення нею цих умов відповідний орган кримінально-виконавчої системи вносить подання до суду про направлення засудженої для відбування покарання згідно з вироком суду (ч.5 ст.79).

Випробування буде вважатися успішним (ч. ч. 1, 2, 5 і 6 ст. 79) за умови, якщо засуджена: 1) не вчинила нового злочину протягом визначеного судом іспитового строку; 2) виконала протягом цього ж строку покладені на неї судом обов'язки; 3) не вчиняла систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78); 4) не вчинила інші дії, передбачені ч. 5 ст. 79, а саме: а) не відмовилася від дитини; б) не передала дитину в дитячий будинок; в) не зникла з місця проживання; г) не ухилялася від виховання дитини і догляду за нею.

Дотримання зазначених умов протягом усього іспитового строку свідчить про те, що засуджена цілком довела своє виправлення і підлягає звільненню від покарання, (ч.4 ст.79), що також тягне за собою визнання її такою, що не має судимості (п.1 ст.89).

Недотримання хоча б однієї із вказаних умов зобов'язує суд направити засуджену особу, для відбування покарання, призначеного вироком суду (ч.4 ст.79).

У разі вчинення засудженою протягом іспитового строку нового злочину суд призначає покарання за сукупністю вироків за правилами, визначеними у ст. ст. 71 і 72 (ч. 6 ст. 79 КК) КК України.

6.6. Звільнення від кримінального покарання у зв’язку з хворобою (ст.84 КК України)

Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досягнення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин. Стаття 84 КК України передбачає три самостійних види звільнення особи від покарання за хворобою, які визначаються характером захворювання та особливостями суб'єкта, до якого застосовуються.

Частина 1 ст. 84 КК України передбачає обов'язкове звільнення від покарання, умовами якого є: 1) відбування особою покарання; 2) захворювання її на психічну хворобу; 3) позбавлення й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Про поняття психічної хвороби, а також про можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Підставою для звільнення від покарання таких осіб є неможливість їх виправлення. Психічна хвороба, яка позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не дає їй можливості усвідомлювати і примусовий характер державного впливу на нього, який полягає у позбавленні чи обмеженні прав і свобод особи. Такі особи звільняються від покарання незалежно від тяжкості вчиненого ними злочину, тривалості невідбутої частини покарання, наявності порушень режиму та інших обставин. Закон передбачає можливість застосування до них примусових заходів медичного характеру відповідно до ст.ст. 92 - 95 КК України.

Для визначення того, чи є хвороба, якою хворіє засуджений, такою, що перешкоджає відбуванню покарання, Департамент разом з Міністерством охорони здоров’я України спільним наказом № 3/6 від 18.01.2000 року затвердили перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Але треба зазначити, що констатування у засудженого захворювання, яке включено до вказаного переліку, ще не означає безумовного звільнення такого засудженого від відбування покарання. Це питання вирішує суд.

Обстеження хворих засуджених, діагностика та рекомендації щодо стану здоров’я засудженого і можливості його звільнення від відбування покарання здійснюють лікарсько-трудові комісії (ЛТК), які утворюються при лікарнях для засуджених. ЛТК у своїй діяльності керуються спільним Наказом Департаменту та Міністерства охорони здоров’я № 3/6 від 18.01.2000 року, яким затверджене Положення про лікарсько-трудову комісію. Пункт 2 .2. цього наказу безпосередньо покладає на ЛТК функцію виявлення осіб, які за станом здоров’я підлягають звільненню від відбування покарання. Іншим завданням ЛТК є визначення ступеня тривалої чи постійної втрати працездатності засудженими відповідно до груп інвалідності.

З урахуванням висновків ЛТК начальник установи (органу) виконання покарань готує та надсилає до суду подання про звільнення від відбування покарання. Разом з поданням до суду надсилаються висновок ЛТК й особова справа засудженого. У поданні також вказуються дані, які характеризують поведінку засудженого під час відбування покарання.

Подальший розгляд цього подання здійснює суд. При вирішенні питання про звільнення від відбування покарання за хворобою суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Якщо особу, засуджену до громадських робіт або обмеження волі, було визнано інвалідом першої або другої групи, орган чи установа виконання покарань вносить подання до суду про його дострокове звільнення від відбування покарання. Разом з поданням до суду надсилається висновок лікарсько-трудової експертної комісії. Якщо на психічну чи іншу тяжку хворобу захворів засуджений до виправних робіт або штрафу, суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнення його від подальшого відбування покарання.

Після винесення судом постанови про звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою відповідні документи надсилаються до установи (органу) виконання покарань. Адміністрація установи (органу) проводить звільнення засудженого в день надходження документів або, якщо документи надійшли після закінчення робочого дня, в наступний за цим день.

На сьогодні перелік захворювань є таким:

1. Туберкульоз;

2. Інфекція вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ /СНІД);

3. Лепра;

4. Новоутворення (пухлини);

5. Хвороби ендокринної системи (наприклад, діабет у своїх «крайніх» формах);

6. Психічні розлади;

7. Хвороби нервової системи та органів чуття;

8. Хвороби органів кровообігу;

9. Хвороби органів дихання;

10. Хвороби органів травлення;

11. Хвороби нирок з хронічною нирковою недостатністю в термінальній стадії;

12. Хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини;

13. Хвороби обміну;

14. Анатомічні дефекти внаслідок захворювання чи травми в період останнього строку відбування покарання (висока ампутація верхніх або нижніх кінцівок, ін.);

15. Променева хвороба.

Ч.2 ст.84 КК України передбачає можливість звільнення від покарання або від подальшого його відбування за таких умов: 1) особа захворіла на іншу тяжку хворобу, крім психічної; 2) це сталося після вчинення злочину або постановлення вироку; 3) врахування судом тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи.

Тяжкість вчиненого злочину ґрунтується на положеннях ст.12 КК України. Особу засудженого характеризують поведінка під час відбування покарання, дисциплінованість, ставлення до праці, ступінь виправлення, ухилення від призначеного лікування тощо. До інших обставин, які суд може врахувати при вирішенні цього питання, можна віднести: тривалість відбутого покарання; обставини, які при звільненні від покарання або від подальшого його відбування можуть поставити засудженого у безвихідне становище (наприклад, відсутність постійного місця проживання, рідних чи близьких тощо), а також той факт, що засуджений захворів на тяжку хворобу в результаті навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання.

Частина 3 ст.84 передбачає обов'язкове звільнення від покарання, яке застосовується за таких умов: 1) суб'єктом звільнення від покарання є військовослужбовець, засуджений до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні; 2) він визнаний непридатним до військової служби за станом здоров'я.

Захворювання засудженого військовослужбовця може і не бути тяжким. Важливим є те, що воно робить його непридатним до військової служби.

Звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а також звільнення від покарання або від подальшого його відбування особи, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, мають умовний характер. Відповідно до ч.4 ст.84 ці особи, у разі їх одужання, повинні бути направлені для відбування покарання. Проте ті особи не направляються для відбування покарання, якщо вони:

1) повинні бути звільнені від покарання:

а) у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49);

б) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80);

в) у зв'язку із засудженням особи за діяння, караність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74);

г) на підставі закону про амністію або акта про помилування (ст. 85); 2) можуть бути звільнені на підставах, передбачених ч. 4 ст. 74, ст. ст. 75, 79, 81, 83 КК України.

6.7.Звільнення від кримінального покарання на підставі закону України про амністію (ст.ст. 85,86 КК України) та проблеми їх застосування

Держава надає ще один шанс особі, яка вчинила злочин, повернутися в суспільство законослухняним громадянином, який переглянув свої антисоціальні погляди та звички. Амністія надає можливість розвантажити установи кримінально-виконавчої системи. Перевантаженість місць виконання покарань впливає на ефективність проведення виховної роботи серед засуджених. Шляхом амністії можна привести умови утримання засуджених у відповідність із загальноприйнятими стандартами. Це, у свою чергу, зменшує кількість витрат на утримання засуджених, на будівництво нових виправно-трудових установ та асигнувань на їх утримання. Крім того, акт амністії є ще й прямим виявом гуманізму держави відносно осіб, які вчинили злочин.

Закон України «Про застосування амністії в Україні» в редакції Закону № 3465-VI від 02.06.2011 р. в ст. 1 визначає, що амністія — це повне або часткове звільнення від відбування покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Що стосується гуманності амністії, то наша позиція є однозначною. Однак не можна стверджувати, що особа, звільнена від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, виправиться та не вчинить у майбутньому нових злочинів. Масовість застосування амністії не такою мірою враховує індивідуальні особливості особи та вчиненого злочину, як при застосуванні звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дієвим каяттям, у зв'язку з передачею особи на поруки, у зв'язку із зміною обстановки. Але не можна погодитися з тією позицією, що при застосуванні амністії відсутні ознаки її індивідуалізації. На підставі закону про амністію законодавець не індивідуалізує кожного. Це пов'язано з нормативністю характеру амністії. По-перше, її приписи є обов’язковими для всіх органів і службових осіб, які мають відношення до реалізації кримінальної відповідальності. По-друге, амністія поширюється на певні категорії злочинців, а не на індивідуально визначених осіб. По-третє, амністія не замінює і не скасовує положень Кримінального кодексу. По-четверте, амністія не скасовує вироку суду в конкретній справі. По-п'яте, нею не ставиться під сумнів законність чи обґрунтованість обвинувального вироку суду. По-шосте, вона лише пом'якшує долю тих засуджених, на яких вона поширюється, і не є актом їх реабілітації. При застосуванні амністії враховується особа винного, ступінь вчиненого злочину, вид і міра покарання, призначеного судом, форма вини злочину, кваліфікація вчиненого діяння, розмір відбутої частини покарання, вчинення злочину вперше чи повторно. Після ретельної перевірки матеріалів справи засудженого, суд приймає індивідуальне рішення щодо застосування амністії до кожної особи.

Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості стосовно осіб, які звільняються від відбуванні покарання.

Що стосується питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, то воно вирішується відповідно до положень КК України, виходячи із виду і терміну фактично відбутого засудженим покарання.

Відповідно до вказаних вище положень чинного законодавства виділяють такі види амністії:

1. Повна амністія.

2. Часткова амністія.

3. Умовна амністія.

Застосування амністії не може бути застосовано до таких категорій засуджених:

а) осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з постановленням обвинувального вироку;

б) осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі;

в) осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких та/або особливо тяжких злочинів;

г) осіб, яких засуджено за злочини проти основ національної безпеки України, терористичний акт, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуюче обставинах;

ґ) осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, крім зазначених у пункті «г» цієї статті, які відбули менше двох третин призначеного вироком суду основного покарання;

д) осіб, яких засуджено за злочин або злочини, що спричинили загибель двох і більше осіб;

е) осіб, стосовно яких протягом останніх десяти років було застосовано амністію або помилування незалежно від зняття чи погашення судимості та які знову вчинили умисний злочин;

є) осіб, які не відшкодували завдані ними збитки або не усунули заподіяну злочином шкоду.

Амністія також не застосовується до осіб, засуджених за умисне вбивство; катування; насильницьке донорство; незаконне позбавлення волі або викрадення людини; захоплення заручників; торгівлю людьми або іншу незаконну угоду стосовно людини; за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; розбій; вимагання; порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження, вчинене особою, яка перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, або особою, яка зникла з місця дорожньо-транспортної пригоди; за одержання хабара; застосування зброї масового знищення; геноцид; посягання на життя представника іноземної держави.

Законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на які амністія не поширюється.

Рішення про застосування чи незастосування амністії приймається судом стосовно кожної особи індивідуально після ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання.

Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання.

Амністія може бути застосована на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до ч.3 ст.6 КПК України, суд, установивши в стадії судового розгляду наявність акта амністії, доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання. Аналогічно вирішується питання, коли акт про амністію приймається після постановлення обвинувального вироку суду. Така процедура звільнення ототожнює звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання. Це суперечить сучасному розумінню сутності інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише до моменту вступу в законну силу обвинувального вироку суду. Звільнення після вступу в законну силу обвинувального вироку суду є звільненням від покарання. Для усунення цих протиріч слід внести відповідні зміни до ч.3 ст.6 КПК України.

Заслуговує на увагу акт помилування. Помилування - це спеціальний вид звільнення від покарання (повне або часткове звільнення) індивідуально визначеної особи, засудженої за вчинення злочину, що здійснюється на підставі відповідного акта (указу про помилування), прийнятого Президентом України. Помилування оголошується Указом Президента України; завжди має персоніфікований характер, тобто здійснюється щодо індивідуально визначеної особи. При цьому помилування не ставиться в залежність ні від ступеня небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину та суворості призначеного покарання. За умови відбуття певного строку покарання можуть бути помилувані особи, засуджені за вчинення тяжкого злочину, та особи, засуджені до довічного позбавлення волі. Засуджені, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, теж мають шанс бути помилуваними за наявності обставин, що потребують особливо гуманного ставлення.

Акт про помилування є підставою для звільнення особи від кримінального покарання. Помилування стосується тільки осіб, засуджених судом за вчинення злочинів, тобто тих, які вже притягнуті до кримінальної відповідальності.

Питання помилування в Україні регулюються Указом Перзидента України, яким затверджено «Положення про здійснення помилування» від 16 вересня 2010 року № 902/2010.

Помилування це також акт прощення засудженого та звільнення його від покарання. Але воно відрізняється від амністії цілою низкою ознак.

Зокрема, помилування — це акт, який видає Президент України. Це означає, що Президент, як гарант прав і свобод людини, наділений правом прощення навіть найнебезпечнішого злочинця, реалізуючи таким чином соціальну спрямованість держави Україна. Є в цьому акті й елемент каяття засудженого, оскільки, подаючи клопотання про помилування, засуджений фактично визнає вину, розкаюється та бере на себе моральну відповідальність за вчинений злочин, просить його вибачити.

Акт помилування має індивідуальний характер, оскільки стосується конкретного засудженого, на відміну від амністії, яка спрямована на невизначену кількість засуджених. Якщо видання амністії не залежить від засудженого, його бажання та волевиявлення, то подання клопотання про помилування — це право засудженого і саме він є його ініціатором. Помилування на відміну від амністії не має обмежень щодо категорій засуджених, які можуть бути звільнені на підставі акту помилування.

Але актом помилування може бути замінене одне покарання на інше, більш м’яке.

Помилування засуджених здійснюється у виді:

· заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років;

· повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання;

· заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням.

Право клопотати про помилування має особа, яка:

· засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

· засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну без умови про незастосування помилування, вирок суду щодо якої приведено у відповідність із законодавством України;

· засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній державі, якщо ця держава погодилася визнати і виконати прийняте в Україні рішення про помилування.

Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили, а при розгляді справи в касаційному порядку після прийняття рішення відповідним судом.

Коло засуджених, до яких може бути застосоване помилування, законом не обмежується, тобто актом помилування може бути звільнено особу (осіб) від покарання або застосування більш м'якого покарання. Оскільки помилування стосується лише осіб, засуджених судом за вчинений злочин (притягнутих до кримінальної відповідальності), питання звільнення від кримінальної відповідальності цим актом не можуть бути вирішені. Тому для застосування помилування лише як підстави звільнення від кримінального покарання слід виключити із ч. 1 ст.44 Кримінального кодексу (далі - КК) України помилування як підставу звільнення від кримінальної відповідальності.

Висновки

За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування - ч. 1 ст. 74 КК).

Проблем під час застосування звільнення від кримінального покарання (у даному випадку ст.ст. 75, 85, 86 КК) не було.

За результатами вивчення практики скасованих судових рішень по справам про звільнення від кримінальної відповідальності або кримінального покарання та їх аналізу, можна зробити висновок, що спірні питання при застосуванні вищевказаних норм права при розгляді справ таких категорій за 2011-2012 роки, у Жмеринському міськрайонному суді Вінницької області не виникали. Судячи з незначної кількості оскаржених справ свідчить про те, що судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області в основному правильно застосовують норми законодавства під час розгляду справ даної категорії.

Суддя Жмеринського

міськрайонного суду В.П. Камінський

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я практики застосування звільнення від кримінальної відповідальності та кримінального покарання у 2011 - 2012 роках